ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФАКТИЧНИХ ШЛЮБНИХ ВІДНОСИН

Фактичний шлюб, або незареєстрований шлюб, або неформальний шлюб, або співжиття — відносини між партнерами по спільному проживанню, не оформлені в установленому порядку як шлюб.

Звернемо вашу увагу на наступні найбільш суттєві ознаки фактичних шлюбних відносин:

1) у фактичних шлюбних відносинах можуть перебувати тільки жінка та чоловік (різностатевість);

2) відсутність зареєстрованого в органах державної реєстрації актів цивільного стану шлюбу як між особами, що спільно проживають, так і з будь-якою іншою особою;

3) намір жінки та чоловіка встановити стійкі відносини, притаманні шлюбу;

4) постійне спільне проживання;

5) ведення спільного господарства;-

6) взаємне матеріальне забезпечення та піклування;

7) неанонімність (публічність) відносин, відсутність приховування їх перед третіми особами.

Маємо зазначити , що сімейний кодекс України не містить такого терміну, але має вираз «жінка та чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі»

Однак, хотілось би зупинитись насамперед, на юридичних проблемах так званих «фактичних шлюбних відносин», які існують і існували завжди. Відсутність чіткої системи правового регулювання відносин «фактичного шлюбу» автоматично виключає єдиний підхід судових органів до вирішення пов’язаних з ним спорів. Навіть прийнятий 10 січня 2002 року Сімейний кодекс України не дав конкретних відповідей на спірні питання. Так, стаття 74 Сімейного кодексу України хоч і не повною мірою, але все ж таки намагається прирівняти «фактичний шлюб» до зареєстрованого. Адже відсутність штампа в паспорті тепер не рятує ні від аліментів, ні від поділу майна, ні від інших «розлучних» красот життя. Інша річ, що перед тим, як взятися за майнові позови, спершу прийдеться довести свої сімейні відносини у суді. А у випадку з аліментами — факт батьківства.

Розглянемо питання,щодо поділу майна в рамках фактичного шлюбу. На відміну від фактичного шлюбу, в рамках офіційно зареєстрованого шлюбу подружжя більш захищені в питаннях поділу майна.

Так, статтею 60 Сімейного кодексу передбачено, що майно набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, а отже, всі речі, набуті за час подружнього життя є об’єктами права спільної сумісної власності подружжя. Що ж стосується фактичного шлюбу, то тут варто зважати на те, що хоча статтею 74 Сімейного кодексу i закріплені рівні права законного подружжя та осіб, які в офіційному шлюбі не перебувають, на отримання в спільну сумісну власність майна, набутого за час спільного проживання, проте практичного механізму поділу такого майна законодавством на сьогоднішній день не передбачено.

Особливого масштабу проблема поділу майна між особами, що проживають у фактичному шлюбі, набуває тоді, коли право власності на таке майно було оформлено лише на одного з них.

Так ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України визначено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації (наприклад, нерухомість або транспортні засоби), а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово та має бути нотаріально засвідчена. Що ж стосується укладання договорів стосовно майна, яке спільно набуто особами за час перебування у фактичному шлюбі, і право власності оформлено лише на одного з них, то надання згоди другого з цивільного подружжя на укладання таких договорів законодавством не передбачена. Таким чином, один із цивільного подружжя не застрахований від відчуження такого майна законним власником без отримання згоди іншого.

Якщо перед чоловіком та жінкою постає питання поділу майна, що було набуте ними під час проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вони мають право поділити його в добровільному порядку шляхом укладання нотаріально посвідченого договору та визначення частки майна, що належатиме кожному з них. У разі недосягнення згоди шляхом перемов залишається єдиний шлях – судовий.

Маємо звернути вашу увагу на судову практику з питань фактичного шлюбу. Таким чином до прийняття Сімейного кодексу особам, що не проживають в зареєстрованому шлюбі, було достатньо важко довести своє законне право на частину спільно придбаного майна, адже відносини фактичного шлюбу виходили за рамки сімейних. Проте, навіть із прийняттям Сімейного кодексу України, який надає особам, які проживають у фактичному шлюбі, таких самих майнових прав, як i законному подружжю, численних спорів між такими особами не поменшало.

Позиція суддів щодо цих питань зводиться до того, що сам лише факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення участі сторін спільною працею в набутті майна не є підставою для визнання за ними права спільної сумісної власності на нього.

Зокрема, в правовому висновку Верховного суду України, викладеного у постанові по справі №6-66цс13 зазначено, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Отже, для визнання права спільної власності на майно, набуте особами, що проживають в фактичному шлюбі, необхідно в судовому порядку надавати докази, що таке майно набуте саме внаслідок спільної праці цивільного подружжя.

Щодо особливостей судового захисту права подружжя у фактичному шлюбі, маємо зазначити, що особа, яка хоче довести своє право на частку спільно набутого в фактичному шлюбі майна, може подати до суду позовну заяву про встановлення факту проживання однією сім’єю та визнання права власності на частку в спільній сумісній власності.

Першочергово необхідно довести факт проживання однією сім’єю та те, що майно, яке підлягає поділу, належить особам, що перебували в фактичному шлюбі, на правах спільної сумісної власності. При цьому важливо встановити час, з якого особи почали фактично проживати однією сім’єю, що зробити досить проблематично. Основними доказами для встановлення факту проживання однією сім’єю слугують показання свідків. Проте, не зайвим для цього також буде надання суду інших доказів: фотокарток, відеозаписів, з яких вбачається спільне проживання, ведення побуту, проводження дозвілля, відпочинку тощо. У разі наявності в осіб, що проживають у цивільному шлюбі, спільних дітей, свідоцтво про народження буде вагомим доказом для встановлення факту проживання однією сім’єю. Якщо особи були разом зареєстровані в квартирі чи будинку, що підлягає поділу, доказом також буде слугувати реєстраційний запис у паспорті.

Важливо не просто довести факт спільного проживання та що власне під час такого проживання було набуте спірне майно, а й понад те, що особа, яка прагне визнати право власності на таке майно, зробила грошовий вклад у його придбання. В такому випадку квитанції та чеки будуть слугувати доказами у справі.

Водночас, коли жінка або чоловік хоче довести суду, що спірне майно було придбане не за спільні кошти, а за її власні, додатково необхідно подати до суду докази недостатності у другого з цивільного подружжя фінансової спроможності для його придбання.

Щодо проблематики спадкових відносин в фактичному шлюбі найчастіше трапляється так, що після смерті одного з фактичного подружжя, другий за умови відсутності заповіту має досить примарні шанси успадкувати майно, спільно набуте за період проживання в фактичному шлюбі.

Відповідно до положень Цивільного кодексу, до першої черги спадкування за законом належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця й народжені після його смерті, той з подружжя, який пережив спадкодавця, і його батьки. Особа, що проживали із спадкодавцем однією сім’єю, включається лише у четверту чергу спадкування за законом. При цьому, має значення час проживання разом із спадкодавцем – він має становити не менше п’яти років. Для того, щоб особі, яка проживала в фактичному шлюбі із спадкодавцем, довести своє право на частину спадщини, а саме на майно, що спільно набуто за час цивільного шлюбу, знову ж таки необхідно звертатися до суду.

В рамках судового захисту права на частку в спадщині, попередньо необхідно довести суду факт проживання із спадкодавцем однією сім’єю та факт спільного набуття разом з ним спірного майна.

Розглянемо ще один спосіб зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування – застосування норм частини 2 статті 1259 Цивільного кодексу України, згідно якої фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Для цього необхідно довести, що спадкодавець був хворий, потребував опіки та матеріальної допомоги, яку особа йому надавала.

Для зменшення виникнення проблем осіб, які перебувають в фактичному шлюбі національне законодавство наголошує на можливості договірного врегулювання відносин у фактичному шлюбі. Саме тому проблеми із поділом майна краще попередити в договірному порядку, ніж згодом під час довготривалої судової тяганини.

Найголовніше у договорі купівлі-продажу необхідно вказати двох покупців, та відповідно, придбане майно оформити у спільну часткову власність із зазначенням розміру часток кожного з покупців такого майна. Крім того, особи, що проживають без зареєстрованих шлюбних відносин, мають право укласти угоду про володіння, користування та розпорядження майном, що знаходиться в їх спільній власності, в якій визначити порядок його користування та поділ в майбутньому.

Хоч цивільне законодавство за своєю природою має диспозитивний характер, варто переконатися, щоб будь-які угоди, які укладаються жінкою та чоловіком, які перебувають у фактичному шлюбі, не суперечать нормам закону. Зокрема, варто звернути увагу на те, що укладати шлюбний контракт має право тільки законне подружжя, а його укладення особами, що у законному шлюбі не перебувають, є підставою для визнання його недійсним.

Коли пара закоханих прагне створити сім’ю, нехай навіть без штампу в паспорті, вони рідко замислюються про наслідки, якщо кохання згасне та доведеться розлучитися. Утім варто завважити на те, що не узаконюючи свої сімейні відносини, фактичне подружжя після розлучення ризикує не мати всього спектру цивільних прав та обов’язків, на відміну від офіційного зареєстрованого. Адже держава, хоч i урівнюючи права чоловіка та жінки, проживаючих в офіційному та в цивільному шлюбі, все ж таки стоїть на боці офіційно зареєстрованого шлюбу, гарантуючи більше прав та стабільність відносин. Як оберігати своє кохання кожен обирає сам. А ми в свою чергу сподіваємося на подальше заповнення та уніфікацію законодавчих прогалин та неузгодженостей.

 

Для отримання юридичних консультацій з будь-яких питань, захисту порушених прав звертайтеся до фахівців відділу «Оріхівське бюро правової допомоги» Запорізького місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги або Запорізького місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, з понеділка по п’ятницю з 8-00 до 17-00 за адресами:

– м. Оріхів, вул. Покровська, 58 (за адмінбудинком), тел. 4-31-54,

– м.Запоріжжя, пр. Сороборний 77, тел. (061)764-60-77.