Комишуваська об’єднана територіальна громада була утворена 09 серпня 2016 року внаслідок об’єднання таких сільських ( селищних) рад:
- Комишуваська селищна рада – населення 5834 чол.
- Зарічненська сільська рада – населення 1828 чол.
- Новоіванівська сільська рада – населення 744 чол.
- Новотавричеська сільська рада – населення 1792 чол.
- Новотроїцька сільська рада – населення 974 чол.
- Новояковлівська сільська рада – населення 1003 чол.
- Щасливська сільська рада – населення 715 чол.
- Яснополянська сільська рада – населення 556 чол.
Центром Комишуваської об’єднаної територіальної громади є селище міського типу – Комишуваха. Селище розташоване в глибокій долині, по обидва береги річки Конки та її притоки Комишуватки (звідси і назва населеного пункту). Відстань від районного центру — 31 км. На околиці селища є залізнична станція Фісаки (на лінії Запоріжжя—Пологи). Комишуваху перетинає шосейний шлях.
Поблизу селища виявлено чимало корисних копалин, які мають промислове значення. Зокрема, тут залягають великі шари залізної руди, а також марганцеві руди, буре вугілля, каоліни, білі кварцові піски, вапняки й граніти.
Навколо Комишувахи розташовано багато курганів — свідків давнього заселення людиною придніпровських степів. Біля одного з них знайдено кам’яну coкиру-молот доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). Збереглися руїни Микитської фортеці, яка належала до Дніпровської укріпленої лінії. У 1770 році, під час будівництва цієї фортеці, за 4 версти від неї засновано солдатську слобідку Павлівку (вона ж Комишуваха). Спочатку тут спорудили казарми, а потім — землянки, де мешкали майстрові та рекрутські сім’ї. Уже в першій рік поселяни пережили жахливу моровицю, а через 3 роки — епідемію чуми, занесену сюди з Туреччини. Населення слобідки, рятуючись від наглої смерті, залишало свої домівки і тікало в степ.
Після ліквідації 1775 року Запорізької Січі в Комишувасі оселилося кілька сімей запорізьких козаків. Згодом сюди почали прибувати кріпаки-втікачі, а також державні селяни. Уже з самого початку давалася взнаки значна майнова нерівність. У бідняків були самі землянка та робочі руки, а багатії зводили добрі оселі, мали худобу й реманент. Голота змушена була наймитувати в багатіїв. Хліборобство тут розвивалося повільно, переважало скотарство. Жителі розводили худобу і коней, займалися різними промислами.
Багатії мали промислові підприємства — каменоломні, млини, олійниці, тощо. Глитай Рутберг захопив у свої руки видобуток вапняку. Маючи 4 випалювальні печі, він експлуатував понад 100 робітник з місцевої бідноти. За 14-годинний робочий день Рутберг платив їм по ЗО— 40 копійок.
У 1911 році в Комишувасі з 712 дворів 60 відсотків були малоземельними, близько 100 родин зовсім не мали наділів. Куркулі дедалі багатіли. Майже половина мешканців села була їхніми боржниками.
У 1913 році в Комишувасі налічувалося 5177 жителів. З часу заснування село дуже змінилося. В центрі у цегляних будинках жили багатії. Тут же височіла церква, було відкрито 15 крамниць та магазин сільськогосподарських машин. Основна маса селян мешкала в убогих хатинах.
Напередодні першої світової війни на станції Фісаки було відкрито фельдшерський пункт, де працювали фельдшер і акушерка. Вони обслуговували переважно залізничників. А селянська біднота, як і раніше, мусила звертатися до знахарок.
Більшість жителів Комишувахи не мала доступу і до освіти. Наприкінці XIX ст. тільки шоста частина наявних у селі дворів посилала дітей до школи. Однак жадоба знань серед селян була великою. Книжки невеличкої народної бібліотеки, створеної у 1908 році з ініціативи вчителів, зачитувалися до дірок.
Перша світова війна згубно вплинула на селянські господарства. З Комишувахи до армії було мобілізовано 48 відсотків працездатних чоловіків. Кількість коней та робочої худоби внаслідок реквізицій скоротилася майже наполовину. Селяни все менше засівали землі, все це призводило до розорення і зубожіння не тільки бідняків, а й середняків.
24 січня 1921 року на загальних зборах громадян Комишувахи було обрано сільську, а 27 січня — волосну Ради. Головою сільвиконкому став П. О. Табарний. Депутати Ради організували виконання продразверстки, обладнали і відкрили бібліотеку з читальнею. Було створено сільське споживче товариство, яке постачало біднякам потрібні товари за зниженими цінами. Влітку 1921 року через посуху посіви майже повністю загинули. Почався голод. Тяжкою була весна 1922 року, але на посівну вийшли всі працездатні, з голодом було покінчено. Того ж року з ініціативи партійної організації на хуторі поруч з селом було організовано перше колективне господарство — комуну «Червоний Жовтень», в якій об’єдналися 15 бідняцьких родин. У Комишувасі почали працювати цегельно-черепичний завод, 3 вапнярні, 4 кузні, бондарна, гончарна і повстяна майстерні, 4 кооперативні та 1 державний вітряний млин, 10 крамниць (переважно приватні). У 1921 році в Комишувасі було вже 4 школи, де навчалося 340 дітей.
Переломним у житті селян став 1929 рік. В селі організовано 2 колгоспи — ім. Ворошилова та ім. Сталіна. Колгоспний лад рік у рік зміцнювався.
У жовтні 1928 року проїздом на Дніпрогес в Комишуваху завітали голова ВУЦВКу Г. І. Петровський, Максим Горький та журналіст Михайло Кольцов.
Війна обірвала щасливе життя людей. 22 червня 1941 року до військкомату надійшли сотні заяв від жителів з проханням негайно відправити їх на фронт. Гітлерівці захопили Комишуваху 3 жовтня 1941 року. У центрі села, на подвір’ї колгоспу, вони створили концтабір, де тримали близько 12 тис. полонених.
19 вересня 1943 року визволили Комишуваху від окупантів. Під час кровопролитного бою наші війська знищили сотні гітлерівців, але загинуло немало і радянських солдатів та офіцерів. Військкомат за допомогою червоних слідопитів з’ясував прізвища 123 загиблих радянських воїнів. їх імена викарбувані на меморіальній дошці обеліска, встановленого на братській могилі.
У березні 1945 року село стало центром новоутвореного Комишуваського району. З 1944 по 1950 рік врожайність зернових майже подвоїлася, а кількість великої рогатої худоби зросла у п’ятеро.
У 1950 році здійснено укрупнення колгоспів сільради: 4 артілі об’єдналися в 2. На цей час майже повністю було відроджене і село. Почав діяти райпромкомбінат, який мав швейну, взуттєву, гончарну, слюсарну та інші майстерні. Жителі забули про домотканий одяг і саморобне взуття. До їх послуг були шевська і кравецька майстерні. Промислові і продуктові товари вони купували в магазинах і крамницях. Дедалі поліпшувалося медичне обслуговування трудящих.
За останні роки у Комишувасі дальшого розвитку набули підприємства місцевої промисловості. Невпинно зростає видобуток каменю з діючого кар’єру, де застосовується сучасна техніка. У селі працюють також база «Заготзерно», «Міжколгоспбуд». Велику допомогу колгоспу «Радянська Україна» та іншим господарствам району подає відділення «Сільгосптехніки». Створена 1955 році інкубаторна станція щороку вирощує півмільйона штук молодняка курей, качок, індиків. Споруджуються й нові підприємства: завод залізобетонних конструкцій та колгоспний овочеконсервний завод.
У 1957 році Комишуваха стала селищем міського типу. У 1963 році, після ліквідації Комишуваського району, селище увійшло до складу Оріхівського району. За післявоєнний час в Комишувасі оновлено житловий фонд. У центрі селища розташовані палац культури, середня і музична школи, лікарня, магазини тощо. Центральну вулицю заасфальтовано. Вздовж усіх вулиць, обсаджених декоративними й фруктовими деревами, прокладено тротуари. У Комишувасі є три парки, добре обладнаний стадіон. У післявоєнні роки значно розширено мережу медичних закладів. Створено лікарняне містечко з амбулаторією, лікарнею на 125 ліжок, пологовим будинком, аптекою. Крім того, в селищі є 4 фельдшерські пункти, а на тваринницьких фермах — профілакторії. Медичну допомогу жителям подають 65 медичних працівники з вищою і середньою спеціальною освітою. Безперервно підвищується освітній і культурний рівень населення Комишувахи. За роки Радянської влади багато уродженців села здобуло середню, середньо-спеціальну та вищу освіту. Чимало з них стали інженерами, вчителями, лікарями, науковцями, державними і партійними працівниками. Наприклад, І. С. Грушецький—член ЦК КПРС, кандидат у члени Політбюро ЦК КП України, голова Партійної Комісії ЦК КП України.
Селище Зарічне
До 1770 року землі села відносились до володінь Кримського ханства. Для забезпечення безпеки своїх кордонів від набігів кримських татар і турецьких військ за наказом Катерини ІІ у 1770 року на правому березі річки Конки було зведено ряд кріпостей, які ввійшли в дніпровську укріплену лінію.
На правому березі річки Конки була зведена Нікітська фортеця, біля якої розкинулось село Димитрове.
До 1930 року землі села Димитрове були сінокосами і входили в радгосп “Оріхівський”.
А у 1934 році було засновано радгосп “Димитрівський” тваринницького напрямку. В радгоспі займалися вирощуванням свиней, корів, коней, курей. Першим директором був призначений Березовський Федір Корнійович.
У 2016 році село Димитрово стало селищем та було переіменовано на Зарічне.
Село Новоіванівка
Як свідчить історія, восени 1865 року в день Івана Богослова із села Жеребець (Кірово) прибули члени із 80 родин на Велику Комишуваську балку. Священник відправив службу на місці поселення і дав назву селу – Новоіванівка. Але при тяжкому фінансовому становищі селяни змогли побудувати восени тільки 4 землянки, а весною 1866 року переселилися ще 76 селянських родин.
Нелегким було життя в Новоіванівці. Будиночки будували убогі. У 1896 році була відкрита трьохкласна церковно-приходська школа , яка ще й була доступна одиницям.
В кінці 1917- початку 1918 років йшла боротьба за встановлення радянської влади. В січні 1918 року в Новоіванівці було створено революційний комітет, головою якого був Грабко Левко Іванович, а восени1918 року була створена сільська рада. Цей період для села був дуже важким – неодноразово мінялась влада, неодноразово відбиралась земля у селян. Через Новоіванівку пройшли німецькі загарбники, денікінська кіннота, махновці. Від рук банди Махна загинули голова сільської ради Коломієць Петро Гнатович- його було повішено на майдані, а замісника голови Іванченко Аріона Єгоровича порубано шаблями.
У 1927 році почали створюватися товариства по спільній обробці землі. Їх налічувалось 11 товариств. В 1929 році в Новоіванівці утворився колгосп ім..Карла Маркса, в 1930 році із 4 товариств спільної обробки землі утворився колгосп імені Леніна , який діяв до 2000 року. Колгосп імені Леніна в 1958 році був учасником сільськогосподарської виставки в Москві і одержав Медаль Виставкому за високі досягнення у вирощуванні зернових, соняшнику, овочів і фруктів, за високі надої молока.
В роки Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 230 чоловік, 154 із них не повернулося, до Німеччини було вигнано 45 хлопців та дівчат, 4 з них не повернулося.
В селі Новоіванівка у братній могилі поховано 33 солдати, які загинули при визволенні села , 15 із них – невідомі.
Селище Новотавричеське
Колишній хутір Ново-тавричеськ прийняло перших поселенців наприкінці ХІХ століття. До революції 1917 року було центральною садибою пана Мацка А.П. Після жовтневої революції селяни обробляли землю самостійно, а в 1924 році загальними зборами громади прийнято рішення про утворення сільськогосподарської артілі. В 1928 році був створений радгосп «Запорожець», який в подальшому реорганізований в радгосп ім. Калініна.
22 вересня вважається днем визволення від німецько-фашистських загарбників
Село Новотроїцьке
Село Новотроїцьке утворене в 1870 році на широких степових просторах, вихідцями із села Жеребець ( нині Кірово). Назва Новотроїцьке походить від слова «троїця» так, як село рахувалося третім хутором відділеним від села Жеребець. Перші поселенці були: Лобурець Семен, Коцюба Федір, Яланський Іван. З приходом поселенців населення розшарувалося на багатіїв, середняків і бідне селянство. Вищим виконавчим органом була сільська управа. В 1900-1903роках село забудувалося добре. Було побудовано школу, магазин ( власник Дубовик Михей)
В 1905 році спалахнули бунти, насувалася буржуазно-демократична революція.
В 1917 році революційну діяльність в селі Новотроїцьке проводив Щербина Павло Ісакович. Він організував добровольців в Червону Гвардію (20 чоловік), яка організувалася в м. Запоріжжя.
В 1920році в село заходив загін Червоної Армії «Камишенський полк» з С.М.Будьонний, полк проводив мобілізацію коней.
Світова та громадянська війна зруйнувала господарство, село збідніло, земля селян погано оброблялася, розпочався голод.
В 1923 році наділено землю по дві десятини на душу, розпочалося розшарування селян.
В 1928 році колективізація зітерла різницю між середняком і бідняком. Організовано СОЗ «Нова Думка», зростала економіка села, з’явилися автомашини, видавали по 3 кг хліба на трудодень. Згодом організовано колгосп «Нова Думка».
На початку Великої Вітчизняної війни 1941року 117 жителів стали до лав захисників. 3 жовтня 1941року село Новотроїцьке було окуповане німецькими фашистами. У вересні 1943 року село визволено від ворогів Радянською Армією.
Після війни трудівники села приступили до мирної праці, швидким темпом зросла економіка села, придбано автомашину, закуплено коней, сільськогосподарський інвентар.
В 1950 році утворено колгосп ім. Кірова. в селі працювала школа, сільський клуб, магазин, дитячі ясла.
Село Новояковлівка
Село Новояковлівка засновано переселенцями із Пирятинського та Прилуцького повітів Полтавської губернії в 1861році. Назву одержало від однойменного села Яковлево. В 1900 році село прикрасила церква, а при церкві розпочала роботу церковно-приходська школа. Після ліквідації кріпосного права в розвитку села значну роль відіграли земства. Вони відкривали і утримували початкові школи. В 20-х роках в селі було побудовано земську школу. В 1927 році школа перейшла на семирічне навчання.
Радянська влада встановлена з січня 1918 року. Сільським головою обрано Остаха А.І..
З квітня по грудень 1918 року село окупували німецько-австрійські загарбники. В 1919 році відбулися зіткнення з денікінською армією. Денікінці по звірячому розправилися з сільським головою Остахом А.І. В пам’ять про цю історичну особу біля Новояковлівської школи стоїть обеліск. В січні 1920 року 45-а дивізія 14-ої армії визволили село від ворога.
В 1921 році знову встановлена Радянська влада, яку очолив сільський голова Чужко П.С. В цьому ж році заснована сільськогосподарська артіль ім. Леніна (початкова назва „Свобода”). Недостатня тягла сила, мало інвентарю, зерна, зорано менше половини землі.
В 1930 році об’єднанням двох артілей утворився колгосп ім. Калініна, до якого входило 55 дворів. В 1933 році колгоспи наших сіл почали обслуговуватися Жеребецьким МТС. На полях з’явилися трактори та комбайни. В 1939-1940 роках колгоспи фінансово зміцніли, колгоспники стали жити краще.
З початком Великої Вітчизняної війни колгоспники передали всю техніку військовим частинам Радянської Армії. Дяченко І.С. на своїй колгоспній вантажній машині прослужив у лавах Радянської Армії та доїхав до Берліну
На фронтах Великої Вітчизняної війни захищали Батьківщину 269 новояковлівців. 4 жовтня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували село. 14 жовтня 1943 року наше село було звільнено. За подвиги у Великій Вітчизняній війні 98 односельчан нагороджено орденами та медалями.
Після звільнення, село було майже повністю зруйновано. Залишилося 6 домів. Завдяки наполегливості тодішнього голови колгоспу Худася Сергія Свиридовича та жителів, село було відбудоване.
В 1943 році на території наших сіл організовано три колгоспи: ”2-а п’ятирічка”, ім. Калініна, ім. Молотова. В 1947 році побудовано сільський клуб. В 1955 році колгосп „2-а п’ятирічка” перейменували в колгосп „Красный Луч”. В березні 1964 році об’єднанням двох колгоспів засновано колгосп ім. Шевченка. За ці роки в колгоспі було збудовано нові тваринницькі ферми, механізований тік, дві дамби, прокладено асфальтове покриття, на центральній вулиці збудовано нову тракторну бригаду та автогараж.
В 1984 році колгосп очолив Спасський Олексій Олексійович, який керував колгоспом до 2000 року. За роки його роботи збудовано 52 нових будинки, проведено водогони по селу, на всіх вулицях зроблено тверде покриття, зроблено внутрішній ремонт будинку культури, збудовано ангари на току та заасфальтовано тік.
Село Щасливе
Село Щасливе (Новоселівка) розкинулося по обидва боки гнилої балки, утворилося в 1840 році. Це був пустинний край, де росла трава та шумів вітер у терниках. Тяжко жилося під подвійним гнітом царизму та деспотизму пана Куща. Селян, які не корилися пану, виселяли на берег гнилої балки. Тому спочатку село мало назву Висилки.
Переселенці добре знали ціну землі і залишалися жити назавжди.
В 1860 році було відкрито першу церковно-приходську школу.
В 1920 році в селі було обрано комітет незалежних селян (голова Прилуцький В.Є.)
Серед односельчан були учасники громадянської війни.
В 1929 році на території села створено комуну.
В 1930 році було створено чотири колгоспи: «Червоне Запоріжжя», «Широкий лан», «Нове життя» та ім. Тельмана.
На початку Великої вітчизняної війни стало до лав захисників 127 чоловік.
3 жовтня 1941 року німці захопили село. Окупація продовжувалася до 20.09.1943 року.
Село Ясна Поляна
Село Ясна Поляна засноване в 1837 році вихідцями із села Жеребець (нині Кірове). До 1964 року називалось Копані. Село розділяв на дві частини струмок, який в центрі села упирався в збудовану людськими руками греблю де утворював невеликий але глибокий ставок.
Пізніше із села Жеребець молоді сім’ї стали переселятись на незаймані землі. Ось тут, на розлогих степах, біля чумацької стоянки і розселилися вони. В 1869 році малиновий дзвін новозбудованої церкви сповістив околиці про нове поселення людей в «дикому полі», з адміністративним центром в с. Копані.
Перші хати будували з глини, яку добували тут же на східній окраїні села. Хати будували всім селом і завершувалось будівництво святом.
З 1876 року по 1892 рік в селі діяла церковно-приходська школа, яка була найпершим навчальним закладом в селі. У 1888 році на кошти заможних селян була відкрита земська школа на два класи, відділені дерев’яною перегородкою. Після 1917 року, в часи лікбезу, відкрили п’ятий клас . У 1934 році в селі була відкрита семирічна школа, до якої входили учні кількох сільрад (Новотроїцької, Вільнянської).
В село Копані революція прийшла в 1918 році. В цьому ж році був створений комітет бідноти, який очолювали брати із сім’ї переселенців, по кличці «Кирейчуки».
В двадцяті роки, після війни в селі утворилася сільрада замість ревкому так звана община.
В тридцяті роки почалась колективізація. В селі Копані були створені три колгоспи: «Маяк», «Червоний Прапор» і «Піонер».
Почалася Велика Вітчизняна війна. На фронт із села Копані пішло близько чотирьохсот земляків. В листопаді 1941 року село було тимчасово окуповане німецько-фашистськими загарбниками. В цьому ж році війна більш менш спокійно прокотилася через село Копані і затихла десь на сході. Не повернулося з війни 162 чоловіка – наших земляків.
Після війни у 1945 році почалася відбудова школи. На відбудові школи працювали всі: учні, вчителі, жителі села… У 1956 році вдруге була відкрита середня школа. А через три роки відбувся перший випуск учнів. В 1946 році відбудували маслосирзавод, колгоспні двори і всі колгоспи об’єднали в один і дали назву «Шлях Сталіна»
Після голодомору в 1947 році, коли село було спустошене наполовину, люди почали переселятися з хуторів Ясний та Отрішки в село Копані. Село поступово стало розвиватись. Селяни займались в основному хліборобством та скотарством. Будували нове житло, ферми, кафе «Поляночка», сільський будинок культури, сільську лазню, новий магазин. Маслосирзавод перебудували під консервний завод. Колгосп перейменували в колгосп імені Ватутіна і село Копані перейменували в село Ясна Поляна.