Спогади мешканки смт Комишувахи Марії Притули про голодомор 1932-33 рр.
Розповідь – інтерв’ю
про голодомор 1932 -1933 рр. в смт Комишувасі
Притули (Гнідої) Марії Андріївни
вул. Річна, буд. 25; 02.10.1924 р. народження.
проведене вчителем історії Тимофієнко М. В.
Записано в 2006 році
– Маріє Андріївно, а чи був у 1932-33 рр. голод в Комишувасі? І чи можна його назвати голодомором?
– Звичайно, голодомор був, і саме голодомор, а не голод. Мені тоді було лише 9 років, але я пам’ятаю все. Таке забути неможливо. Адже людей померло багато. В мене була двоюрідна тітка, Гніда Марфа, вийшла заміж за чоловіка з Лук’янівки. В 1933 році в неї від голоду померло 8 сестер і 2 брати.
Померла Левченко Марина, яка жила під горою, біля сюрківського цвинтаря. Була молода, здорова і сильна. В колгоспі працювала як віл, за трьох чоловіків. А отримувала за працю лише жменю зерна, і то, не кожний день. Тому і не доїдала, а в першу чергу намагалася прогодувати своїх діток – доньку Ніну ( живе в Херсоні) і сина Михайла ( загинув на війні). Коли померла, всі люди жаліли дітей – сиріт. Їм приходилося жебракувати, просити у людей їжі. Мій тато носив їм їжу, а мама завжди плакала. Я це добре пам’ятаю. А коли я просилася віднести їм їжу, мама казали: «Не можна самій ходити по вулиці. Впіймають і з’їдять.» Ніну і Михайла потім підібрав і приютив Дудник Іван. В нього вони і виросли.
Розповідали, що на Чабанах жила жінка, яка убила, зварила і з’їла своїх двох дітей. Навіть пропонувала людям. Люди заявили про це в міліцію. Її забрали і відправили в психіатричну лікарню. Назад, в Комишуваху, вона вже ніколи не поверталася.
Помер від голоду також Шмаль Іван. Жив по вулиці Богдана Хмельницького. Здоровий був дядько. Працював у колгоспі.
Також померли від голоду Акімов Прокіп, всі звали його Прошкою, жив на Чабанах, Матюха Іван, жив по вулиці Свердлова, здоровий дядько був.
У Акімова Прокіпа було троє діток. Двоє померло від голоду, третій – Іван, вижив, але потім загинув на війні.
Багато повмирало дітей. На центральному цвинтарі було 2 ряди свіжих могилок, де були поховані діти. Без підписів. Могилки і все…
– Маріє Андріївно, а чому, ж все таки, голодомор, а не голод?
– А тому що, хоч і вродило не дуже добре, але вродило. Зерна було достатньо, щоб прогодувати сім’ї, худобу, ще й на наступний рік посіяти. Але все забрали. Все! Моя мама, щоб хоч горох і квасолю не забрали, перемішала їх з землею, і під сіном закопала. Думала, що потім вибере з землі, і буде нам варити. Але, знайшли. Наказали перебрати і здати. Гороху була невеличка торбинка. Мама просила, ставала на коліна, залиште хоч горох. Але забрали…
-А хто ж забирав?
– Я цих людей не знаю. Вони з Оріхова. На автомобілі приїжджали. П’ять чоловіків. Але з ними часто була і молода дівчина – комсомолка з Хитрівки. Хоч їй і було всього 14 років, ох і люта вона була. Одягала чорну шкіряну куртку, червону хустку, завжди ходила з маузером, яким хизувалася перед людьми. Лякала, що може застрелити любого, і їй за це нічого не буде. Має право. Наставляла маузер на дітей і кричала, щоб віддавали зерно. А то дітей застрелю. Я її добре знаю. Але прізвище писати не потрібно. Вона ще жива. А правнуки ще ходять в школу. Та й авторитет вона мала в селищного керівництва вже як ветеран війни.
Хліб шукали кругом. Завжди ходили з довгими металічними прутами. Проштрикували землю на городі, копни соломи і сіна, шукали в погрібах, на горищах, в печах, під ліжками. Навіть торбинки з пшоном під дітьми в люльках забирали. До нас приходили декілька раз. Все обшукали. Але, слава Богу, завдяки батьку, все не знайшли. Хоч і пам’ятаю, як виносили з подвір’я мішки з зерном і грузили на підводи. Їм не можна було сказати і слова. Коли в черговий раз прийшли до нас з обшуком, мама сказала: «Хлопці. Ви ж лише три дні назад, як були у нас з обшуком. Як вам не стидно». Один з них ударив маму по голові з криком: «Мовчи, стерво. А то застрелю». Добре, що батько втримався. А то б ми залишилися без батька. Вони забрали у нас навіть самогонку. Потім просили ще.
– І як же Вам вдалося вижити?
– Я ж вже казала, що завдяки умінню і хитрості тата. Він довгий час працював муляром в німецьких колоніях. Клав печі, груби і користувався в німців популярністю. Славився, як гарний майстер по кладці печей. За ним стояла черга. Ось і дома він виклав чудо – грубку, ще восени. Зробив її так, що ніхто не міг придратися. Взимку перевіряли, тепла груба чи холодна. Адже, якщо половина груби холодна, а друга половина – гаряча, то, значить, що димохід перекритий на половину, що в холодній частині ховають зерно. І серед зими грубу могли розваляти, що часто і робили. В результаті, люди не лише голодували, а й замерзали від холоду. Тато якось зробив так, що вся груба була гаряча, а посередині була пустота, в якій і переховували зерно. Що цікаво, зерно ніколи не горіло. Навіть не чути було диму. Тато діставав зерно, розтирав його, а мама пекла коржі і варила галушки або затірку.
Батьки наказали нам, щоб ми ні в якому разі, нікому, ні при яких обставинах про те, що в нас є їжа, не розповідали. Могли донести. Люди боялися допомагати навіть жебракам. Як розповідали люди, навіть серед них могли бути «заслані козачки». Вони спеціально ходили по вулицях, просили їсти, а потім, на тих хто давав їсти, повідомляли, кому потрібно. І зразу ж приїжджали з обшуком.
– А колгоспи допомагали голодуючим?
– Ні. Потрібно відрізняти колгоспників від колгоспного керівництва. В 1929 році на території села Комишуваха було створено два колгоспи. Рудченко Сергій в 1933 році був головою колгоспу імені Ворошилова, а колгоспом імені Сталіна керував Осипенко Іван Іванович. Кордон між колгоспами проходив по річці Мокра Комишуватка. Вони були членами партії. Їх ніхто не «трусив». Вони не голодували, як і члени правління, а все зерно вивезли, здали державі. За що отримали подяки і грамоти. Але колгоспникам не допомагали. Боялися. Бо в Оріхові членів райкому, які допомагали людям вижити, заарештовували. Кого відправили на Колиму, а кого і розстріляли як «ворогів народу».
– А як же люди вступали в колгоспи? Їх примушували чи добровільно?
– Які добровільно? Звичайно, примушували. Люди не хотіли йти в колгоспи. Але вибору не було. У моєї мами було багато сестер. В ті часи в сім’ях було багато дітей. Більше 10 дітей вважалося нормою. Так, наприклад, у мого чоловіка, Притули Федора, було 12 братів і 4 сестри. Жили вони в Хитрівці. І хай попробує хтось образити когось з братів! Всі брати за одного стояли горою. Рівно половина загинуло їх на дорогах війни. По різному склалася доля маминих сестер. Чоловік баби Зої( маминої сестри) – Коцило Степан жив на Мацьках. Так називався один з районів в сучасній Новотаврії. Був багатий. Мав ЗО десятин землі, 4 корови, 2 коня. Перед колективізацією швидко все продав і купив будинок на Зеленому Яру в Запоріжжі. Це його і врятувала від «розкуркулення». Менше повезло іншим двом сестрам. Так, одна сестра вийшла заміж за Смаровоза Петра, з села Кущове. Він відмовився вступати в колгосп. Забрали прямо в степу. Біля плуга. Під час оранки. Залишилися двоє синів. Старший – загинув під час війни, а менший, Вася, поранений в перших же боях. Став інвалідом. Переїхав під час війни з сім’єю в Казахстан, де і залишився жити. Все життя писав листи в різні інстанції. Хотів дізнатися, де похований батько. Не сказали.
Друга сестра вийшла заміж за Кравченка Костю, і, також, з села Кущове. Його забрали в три години ночі, з дому. Через тиждень повідомили жінку, яка його стала розшукувати, що її чоловік помер у перший же день арешту, у тюрмі. Тіло чоловіка, як жінка не просила, так і не віддали. Де похований – не відомо.
– А чи була в 1932 -1933 роках в Комишувасі лікарня? Чи лікували людей?
– Так. В Комишувасі був фельдшерський пункт. Його очолював фельдшер Фесун, а допомагала йому баба Гаша. Вона жила там, де зараз живуть Вальченки, на розі вулиць Річна і Радянська (зараз вул. Шкільна). Люди завжди зверталися до неї. Вона була і лікарем, і санітаркою, і медичною сестрою, і бабкою – повитухою. Людей лікувала травами. Але і Фесун, і баба Гаша також голодували.
– Маріє Андріївно. Як же люди рятувалися? Що їли?
– Взимку було страшно. Їжі не було, їли котів, собак, ловили горобців, обдирали і варили кору з дерев. Ходили на поле збирати колоски, але за це могли посадити в тюрму, і навіть розстріляти. Просили милостиню.
Жителів Комишувахи рятувало і те, що поруч місто Запоріжжя. Там будувалися нові заводи. Взимку люди їздили потягом в місто працювати. Платили хлібом. 200 грамів на чоловіка, який працює. Але і тут чинили перешкоди. Без дозволу влади з села виїжджати заборонялося. Знімали з поїздів.
Весною було краще. Їли лободу, щарицю, щавель, кропиву, білу акацію (кашку). Кашку розтирали і пекли солодкі оладки. Ловили ховрахів. Навіть билися за ховрашкову нірку. І, звичайно, займалися мисливством і рибальством. Чоловіки ставили петлі на зайця. Ятерами, сплетеними з лози, ловили рибу. Колгоспи села не були занесені на «чорну дощечку». Тому селище не було оточене військами.
Інколи на станцію Фісаки приїжджали спекулянти з Москви. Їх якось пропускали. Продавали пшоно, дерть, крупи. Люди купували або міняли на речі. Вимірювали стаканами. Більше ніж один-два стакани не купували, бо не вистачало грошей. Даром не давали. Така торгівля спекулянтам була дуже вигідна. Адже незважаючи на те, що їх часто грабували в поїздах, вони все одно їхали знову.
Можливо, все це і допомогло багатьом жителям Комишувахи вижити під час злочинного голодомору 1932 – 1333 рр..
Притула Марія Андріївна народилася в жовтні 1924 року, померла в січні 2016 року, проживши 91 рік.
